Дикий калган

На замітку

Дикий калган
Potentilla Erecta L.

Інші назви: перстач прямостоячий, узик, зав’язник, пуповник, древлянка.

Ходить така баєчка в Карпатах.

Одного разу в Кутах та й довкола — а діялося те в сиву давнину — такі яблука вродили, що світ не видів. Не пропадати ж марно добру. І налагодили гуцули з-під Кутів плоти з тими яблуками аж до самої Америки.

Правда, що воно за землі такі, тоді ніхто й не знав. Та оповідали, що люди там гарні і ґречні жили. А от яблук таки не виділи й не знали.

Тож і поїхали гуцули базарювати. Люди вони щирі. Продали свої здобутки за безцінь. Зате в дорогу дали їм тамтешні люди коріння живучого, що калганом звалося. І води цілющої дали, аби хвороби ніякі не приставали в далекій подорожі.

Узяли наші кутяни того коріння та й настояли на воді. А вода зацвіла квітами. Напився тої води один гуцул, другий, третій — сили додаються. І великий океан видався їм, як маленьке озерце.

Пливуть. Аж бачать на хвилі наче плоти якісь, тільки на їхні гуцульські не схожі. А на плотах — також люди. Гуцули й питають:

— Як си маєте, брати наші?

— А хто ж ви будете, люди добрі? — вийшов до них старший. А то був Колумб. — Звідкіля ви?

— Гей, гей, з країв далеких, — відповідають. — Із самої Гуцулії! Мо’, чулис-те?

— А то ж як! — відповів Колумб.

— Д’хаті вертаємо, з Гамерики, — сміялися гуцули. — Яблука продали, калгану придбали і тебе би-м почастували.

Згодився на те Колумб, бо увидів, що то люди щирі. Причастився калганом і теж звеселів.

— То де, — питає, — того зілля надбали?

— У самій Гамериці, — казали гуцули.

— А я ото якраз і їду її відкривати, — каже Колумб.

— То най щастить тобі, чоловіче добрий!..

Отак, виходить, ще до Колумба відкрили гуцули далеку Америку. І відтоді у наших краях і село з’явилося, котре нині Черганівкою називають. А тим корінням живучим, що калганом іменується, недуги люди виліковують.


 

Дикий калган, або перстач прямостоячий — багаторічна трав’яниста рослина, яку ще називають узиком та зав’язником. Росте вона на сухих та мокрих луках, по болотах, на лісових полянах, полонинах, у рідких шпилькових та шпильково-дрібнолистяних лісах.

У народі цю рослину знають з давніх-давен як дуже надійний засіб при лікуванні шлунково-кишкових розладів, опіків, дизентерії та шкірних захворювань.

У давнину збирало її майже все сільське населення, святили в церквах і зберігали на випадок хвороби у людей чи й тварин. Найчастіше берегли сушені корені або настоювали їх на горілці. Цей народний засіб настільки відомий, настільки надійний, що препарати перстача введені в наукову медицину як для внутрішнього, так і для зовнішнього застосування і включені в радянську фармакопею для заміни імпортного дубильного кореня ратанії, який ввозили в дореволюційну Росію з Південної Америки.

У Західній Європі цю рослину застосовують також з давніх часів і вона значиться в німецьких середньовічних довідниках. Латинська назва рослини потентілла торментілла. Назву рослина дістала від слів торментіл-ла (так називали в середні віки дизентерію, для лікування якої користувалися перстачем) і потентілла — зменшене від слова потенція — сила, чим характерна ця маленька, але сильнодіюча рослина.

Перстач прямостоячий має прямі тонкі стебла, що вгорі розгалужуються. Стеблові листки сидячі, трійчасті, з двома великими прилистниками. Квіти поодинокі, золотисто-жовті, сидять на двох квітконіжках на кінцях стебел та гілок. Чашечки подвійні, з чотирма зовнішніми і чотирма внутрішніми дольками. Вінчик чотирипелюстковий, що відрізняє рослину від інших видів перстачу, які мають по п’ять пелюсток. Плід сухий, складається з 12-15 бурих зерняток. Цвіте в червні-серпні. 

 

Ця рослина в основному розповсюджена в європейських широтах, але досить багато її зустрічається і в Західному Сибіру.

Пізно восени збирають кореневища перстачу, очищають від тонких додаткових корінців, обмивають та сушать. Сухі кореневища тверді та важкі, але легко піддаються подрібненню. Колір їх зовні темно-бурий, на розрізі темно-червоний або червоно-бурий.

Кореневища перстачу містять близько 35 процентів дубильних речовин (кристалічний ефір, торментол, катехін, органічні кислоти, наприклад, елагову і хінну, глюкозид торментилін, смолу, віск, камедь, крохмаль, червоний пігмент флобафен).

Відвар з кореневищ перстачу має в’яжучі, жовчогінні, відхаркувальні, протизапальні, бактерицидні, кровоспинні, знеболювальні та ранозагоювальні властивості.

Препарати з кореневищ застосовують при хронічних колітах, дизентерії, виразці шлунка, всіляких внутрішніх кровотечах, жіночих хворобах, захворюваннях печінки та при подагрі.

У науковій медицині відвар кореневищ перстачу вживають при запальних процесах шлунково-кишкового тракту (ентерити, ентероколіти, диспепсії).

Зовні відвар перстачу використовують для обмивань, примочок, компресів при кровотечних ранах, виразках, опіках, різних висипках, екземах та інших шкіряних захворюваннях, а також для полоскань при запальних процесах ротової порожнини (стоматитах, гінгівітах) та при ангінах.

Барвінок хрещатий

На замітку

Барвінок
Vinca L.

Інші назви: могильник.

Багато українських пісень так чи інакше пов’язані з барвінком. Вічнозелений барвінок в народі є символом постійності, вічності й кохання.

Ще за тих часів, коли в Карпатах люди поклонялись язичницьким богам, теплої купальської ночі молодь бавилася біля яскравої ватри. А потім дівчата, співаючи, опускали в швидкі води Черемоша барвисті вінки. Нехай пливуть до милого, хай причарують його серце навіки, хай зв’яжуть серця вірним коханням на все життя.

Однієї такої ночі дівчата плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша, ловлячи голоси ставних легінів, котрі гуляли на березі ріки.

Ось вінки і сплетені. Лунко сміючись, веселою ватагою побігли юні чарівниці до Черемоша, аби кинути вінки на воду. Пливіть, мовляв, віночки, до щасливого берега кохання!

Лише Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала.

Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати, кликати своїх подруг. Та дарма, лиш таємниче відлуння відгукувалося на її голос.

А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось незнаних птахів, на галявині, що світилася феєричним сяйвом, завели свій танок лісові дівчата-мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяючи розкрити якусь незвідану таємницю.

Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно-зелені гладенькі листочки, а з-поміж них виглянули ніжно-блакитні п’ятипелюсткові квіти.

І почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем:

— Пам’ятай, Ладо, що п’ять пелюсток цієї квітки — то п’ять засад щасливого подружнього життя. Запам’ятай їх і збережи в серці своєму на все життя: перша пелюстка — то краса, друга — ніжність, третя — незабутність, четверта — злагода, п’ята — вірність. Будь щаслива!..

Замовк голос, приліг вітерець між трав лісових, стало доокруж тихо-тихо.

І тоді якась невідома сила повела дівчину через ліс. Почало благословлятися на світ. Лада опинилася на крутому березі Черемоша.

Нікого там уже не було. Молодь давно додивлялась останні сни купальської ночі по своїх оселях.

Стояла Лада над Черемошем і все вагалася: чи кидати їй цей дивний вінок у кришталеві води, чи зберегти його для себе?

Незчулася, як підійшов до неї леґінь красний, торкнувся легенько рукою її плеча і мовив:

— Ти забарилася, Ладо, зі своїм вінком. Черемош його не прийме. Може, мені подаруєш той вінок?

Не промовила дівчина ні слова. Мовчки простягнула красному леґіню свій вінок.

А потім гойдалися дерева, сп’яніло плив зелений ліс, і радісно шепотіли хвилі Черемоша.

Вінок упав на траву, розсипався, розрісся веселими зеленими стьожками попід кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок.

... Довге і щасливе життя прожила з того часу Лада зі своїм судженим, а молодь відтоді плете вінки з барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання.

А от обізнані люди з давнини і донині лікують барвінком серцеві недуги, бо люблячим серцем народжена ця ніколи не в’януча рослина.

Та хіба тільки серце?..


 

У XVIII сторіччі барвінок був дуже популярним, особливо серед шанувальників творчості видатного французького просвітителя Жан-Жака Руссо.

Ще юнаком Руссо переховувався від швейцарських властей у пані де Варан. Він закохався в неї і згодом вважав цей період свого життя найкращим.

Якось, коли вони разом подорожували в горах, милуючись природою, пані де Варан помітила в кущах якусь синеньку квіточку. Це був барвінок. Пані підійшла ближче і захоплено вигукнула: «Ах! Та це ж барвінок розцвів!» Руссо тоді майже не звернув на це уваги і пішов далі.

Через багато років, перебуваючи зі своїм другом Дюпейру в Швейцарії, він знову побачив у кущах барвінок. Щасливі роки, проведені з пані де Варан, знову воскресли в його пам’яті, і він сказав: «Ах! Та це ж барвінок розцвів!»

Цей радісний вигук вихопився у нього через 18 років після тої щасливої подорожі з пані де Варан. Вихопився тому, що ті хвилини щастя в його тяжкому житті були єдиними, які, за його ж словами, давали йому право говорити: «І я теж жив!»

Пізніше Жан-Жак Руссо згадав про барвінок у своєму автобіографічному творі «Сповідь». Книга зажила великої слави, а разом з нею росла і популярність загадкової квітки. Її вважали символом вічності і постійності, схилялися перед нею, оберігали. Та не тільки це прославило барвінок. Він приносить велику користь людям, позбавляючи їх від багатьох хвороб.

 

Барвінок застосовували в медицині з давніх часів, про нього як про лікувальний засіб згадували ще античні медики Пліній Старший і Діоскорид.

У Китай барвінок завезений з тропічної Америки і тут використовують його для лікування гіпертонії. В народній медицині Кавказу барвінок застосовують як в’яжучий, кровозупинний, ранозагоювальний засіб.

Нев’януча зелень барвінку та його витривалість у різних умовах привернули до себе увагу ще в середньовіччя. Рослині приписували чудодійну силу, вважали її символом вічності і незрадливості. В часи, коли панували марновірство, барвінок вважали талісманом, який оберігає від диявольської сили, від усякої нечисті та від злих відьомських чарувань. Барвінок вішали над вхідними дверима дому і ніколи не викидали на смітник, а тільки у воду, щоб він не загинув від спраги.

Барвінок розводять у садах та парках як декоративну рослину, причому виведені сорти мають золотисті та сріблясті листки, а також пухнасті (махрові) квіти. Ця вічнозелена рослина має стебло до 60 сантиметрів завдовжки, що лежить на землі. Листки супротивні, еліпсоподібні, блискучі, квітки темно-голубі, одиничні, на ніжках. Цвіте на весні і на початку літа (у травні–червні).

Хімічний склад барвінку вивчений недостатньо. Відомо, що рослина містить алкалоїди (вони впливають на організм людини гіпотензивною дією — знижують кров’яний тиск), урсолову кислоту, рутин та інші активні речовини. Треба зауважити, що рослина ця отруйна.

У народній медицині трава барвінку здавна застосовується при проносах, дизентерії, туберкульозі легенів, цинзі, кровотечах, жіночих недугах, емфіземі легенів та ковтуні (хвороба шкіри на голові, коли волосся злипається у тверду грудку). Відваром трави користуються для полоскання рота і горла, при зубному болі та ангіні. Міцний відвар у вигляді примочок, а також товчену свіжу траву застосовують для зупинки кровотеч та лікування ран. Настойку з коріння барвінку (на горілці) — при виразці шлунка.

У гомеопатії спиртову настойку трави вживають при тривалих головних болях, носових кровотечах, екземі, висипах на лиці, а також при коклюші.

Збирають барвінок (стебла, листя, квіти) у травні–червні. Корені краще збирати восени. Сушать у приміщеннях, які добре провітрюються, на горищах або в спеціальних сушарнях, куди не проникає проміння сонця.

Чистотіл

На замітку

Чистотіл
Chelidonium majus L.

Інші назви: бородавник, адамове ребро, ластів’яче зілля, прозорник.

У науковій медицині сік чистотілу застосовують для виведення бородавок та при початкових формах червоного вовчаку.

Стара легенда розповідає, що давно колись жила в підгірянському селі дівчина Марічка. Жила бідно з матір’ю-вдовою, працювала тяжко з раннього ранку до пізньої ночі. А вродою дівочою була як пава мальована, така гарна, що всі люди милувалися її красою.

Закохався в Марічку син сільського багатія Дурманюка Олекса. Не пішов він у батькову натуру, зажерливу та люту. Покохав Марічку щиро, як тільки може покохати двадцятилітній леґінь. Марічка, хоч і противилася спочатку цьому нерівному в очах людей коханню, але згодом теж полюбила всім серцем сором’язливого лагідного Олексу.

Старий Дурманюк од люті аж синів. Кричав на сина:

— Що ти з тою лайдачкою дрантивою знайшов спільного! Чи в неї грунт є, чи маржина хоч яка на придане? Нічого вона за душею не має. А що файна, то краса ж не вічна: постаріє, та й по красі. А я висватаю тобі дівку ґаздівського кореня, щоб придане за нею порядне дали. А те саме голе, і тебе з торбами по світу пустить.

Та Олекса стояв на своєму:

— Поберусь, — каже, — тільки з Марічкою, бо лиш вона одна люба мені.

На такі слова ще більше лютував старий Дурманюк. Та й злигався зі старою відьмою, що мешкала на краю села. Заплатив їй, звичайно, добрі гроші, аби вона за те наврочила Марічку чи якусь болячку наслала на неї.

І стара відьма зробила свою чорну справу: наворожила, нашептала, та й укрилося Маріччине біле личко бридкими виразками та бородавками.

Плаче дівчина, людям на очі боїться показатися.

Дізнався про те Олекса, засмутився тяжко. Але не сидів склавши руки: пішов до доброї ворожки і розповів їй про лихо, яке спіткало його кохану.

— Одразу видно, що то вроки, — сказала ворожка. — Це відьомська робота, інакше й бути не могло. Та я маю од відьминого напущення таке зілля, від якого Марічка ще гарнішою стане.

Слухав те Олекса і в серці його народжувалася радісна надія. А ворожка вела своє: 

— Ось візьмеш цю суху травицю, — ворожка дістала пучок сушеного зілля, — віддаси Марічці, нехай зварить його в полив’яному горщику. Варити зілля треба тільки вночі, потім остудити на підвіконні і до сходу сонця тричі вмити в тому відварі лице. Але вмиватися треба так, щоб і краплі не пролити на землю. Після вмивання нехай віднесе відвар до відьминої хати і виллє його під поріг. І ще одне: нехай тихо промовить тричі оце закляття: “Зілля-зіллячко зелене, забери болячку від мене. Поки сонечко зійде, хай болячка пропаде і на відьму перейде”. Та й по всьому. А лице Марічки стане від того чистим і гарним, бо зіллячко це люди чистотілом називають...

Відніс Олекса Марічці зілля і вона зробила так, як нарадила ворожка.

І тільки-но зійшло сонце, як Марічка знову стала вродливою, болячки з її лиця як рукою зняло.

А о тій же порі завила стара відьма в своїй хаті, дряпаючи лице, на якому з’явилися ті самі виразки та бородавки, які наслала вона на ні в чому не винну дівчину. Об стіни билася відьма, по долівці качалася, та зрештою так і сконала.

Олекса ж згодом засватав Марічку та й жив з нею довго, хоч і бідно, зате щасливо, бо що може бути краще за згоду та мир у сім’ї, за чистоту душевну, за кохання щире та вірне?..


 

Чистотілом користуються з давніх-давен. Ця рослина досить широко застосовувалась при різних захворюваннях людей. Відомо, що деякі лікарі в Стародавній Греції і Римі призначали чистотіл при подагрі, золотусі, шкірних хворобах тощо.

Правда, в ті далекі часи вказівки про цілющі властивості чистотілу грунтувалися на хибних уявленнях, тому тепер вони мають тільки історичний інтерес. Так, наприклад, Пліній Старший у своїй славнозвісній «Природничій історії» згадує про чистотіл і зазначає, що ця рослина зацвітає з появою ластівок і відцвітає восени, в той час, коли вони відлітають, тому начебто і з’явилася назва рослини від грецького слова «хелідон» (ластівка). Пліній вказує і на те, що цілющі властивості чистотілу виявлено спостереженнями за ластівками, «які лікують хвороби очей своїх пташенят соком чистотілу».

За часів середньовіччя існувало вчення про так звані «сигнатури». Це вчення виходило з припущення, що природа створила проти будь-якої хвороби лікарські засоби і їх треба тільки знайти. Гадали, що форма рослини, смак, колір та інше є ознаками її лікувальних властивостей.

У ті часи чистотіл також застосовувався. Славнозвісний Парацельс, що був прихильником цього вчення, рекомендував використовувати жовтий сік рослини при захворюваннях печінки лише тому, що він зовні схожий на жовч, отже, позбавляє людину жовтухи.

Та й багато інших рослин використовувалися для лікування, хоча вони і не мали цілющих властивостей, а іноді були навіть шкідливими.

Із восьми тисяч рослин, які вважалися раніше лікарськими, сучасна медицина визнала тільки триста.

Свого часу чистотілом зацікавились алхіміки, які намагалися використати корінь рослини для одержання золота з менш цінних металів.

У пізніші часи, аж до наших днів чистотіл був і залишається популярним у народній медицині. Ще в XVII столітті ми знаходимо в одному з російських довідників, виданих у 1672 році під назвою «Благопрохладный вертоград», згадки про те, що зварені корені чистотілу, вжиті всередину, викликають посилене сечовиділення, а трава, також прийнята всередину, виліковує жовтяницю.

Чистотіл — багаторічна трав’яниста рослина, бур’ян з жовтими квітками й стеблом, що виділяє, коли його переламати, жовто-оранжевий молочний сік. Цю рослину в народі ще називають бородавником, адамовим ребром, ластовинним зіллям, прозорником тощо. Поширена вона у помірній і теплій смугах Північної півкулі. Росте біля жител, огорож і серед чагарників, а часто й на городах та в садах.

Зібравши чистотіл під час його цвітіння, його висушують на протязі під навісом або на горищі, а потім розтирають на порошок, що має гострий запах. Цим порошком опилюють рослини, захищаючи їх від бліх і тлі. Димом чистотілу окурюють сади від медяниць і городи — від капустяної і ріпної білянки.

Насіння чистотілу чорного кольору, має білий м’ясистий придаток, який люблять мурашки. Вони й розносять насіння чистотілу по своїх мурашиних дорогах, і він часто росте поблизу мурашників.

З лікувальною метою використовують усе стебло з корінням. В жовто-оранжевому соку чистотілу міститься близько 17 алкалоїдів, різні органічні кислоти. В траві є ефірна олія, вітаміни С, А, флавоноїди і сапоніни. Особливо багато алкалоїдів у коренях.

Ліки з чистотілу широко застосовують у народній медицині різних країн. Рослина затримує ріст деяких злоякісних пухлин, зменшує і заспокоює болі, загоює рани, виводить бородавки та мозолі, припиняє судоми та спазми, збільшує виділення сечі та жовчі і має послаблювальні, протимікробні та інсептицидні властивості.

У німецькій народній медицині відвар трави з квітами і відвар коренів у невеликих дозах вживають всередину при каменях печінки, при жовтусі та інших хворобах печінки, захворюваннях селезінки, катарах шлунка та кишечника, а також при грипі, коклюші, подагрі, ревматизмі та геморої.

Зовні відвар трави і відвар коренів використовують для ванн, обмивань, примочок при різних шкірних захворюваннях (висипках, лишаях, вуграх), золотусі, гнійних ранах та виразках. Інфіковані, що тривалий час не загоюються, виразки та рани ще, крім обмивань, присипають порошком з листя чистотілу, або прикладають до них його свіже подрібнене листя. Молочний оранжево-червоний сік чистотілу застосовують для видалення бородавок, мозолів, ластовиння та для лікування різних шкірних хвороб.

У деяких районах Сибіру сік чистотілу, що складається з клітинної та молочної рідин, заготовляють, консервують і вживають як домашній антисептичний засіб замість йоду при невеликих травмах.

У науковій медицині сік чистотілу застосовують для виведення бородавок та при початкових формах червоного вовчаку. Мазь із листя чистотілу, вазеліну і ланоліну називають плантазан B. Вона дає позитивні наслідки при лікуванні шкірного туберкульозу.

Внутрішньо вживати чистотіл, як рослину дуже отруйну, треба обережно і обов’язково під контролем лікаря. Слід остерігатися тривалого вживання чистотілу у великих дозах: у таких випадках він викликає нудоту, блювоту, понос, пригнічення дихального центру і навіть може призвести до смерті.

Траву збирають протягом усього періоду цвітіння, зрізуючи її на 5–10 сантиметрів від землі. Зібрану траву висушують на відкритому повітрі або в добре провітрюваних приміщеннях.

Источник...

 

 

 

Фіалка триколірна

На замітку

Фіалка триколірна
Viola tricolor

Інші назви: брат-та-сестра, Іван-та-Марія, братчики, зозульки, сирітки, пулоцвiт, топiрчики.

Стародавні римляни називали цю невеличку рослину «Квіткою Юпітера» і пов’язували з нею легенду про те, як один могутній володар перетворив на квітку служницю, яка мала звичку підслуховувати під дверима.

Цвітуть посеред густих пшениць біло-жовто-сині квіточки, перешіптуються з колоссям налитим і ніби розповідають людям ось цю давню легенду про велике кохання.

У підгірському селі жили в сусідстві леґінь Іван та дівчина Марія. Змалку дружили вони, в дитячих забавах минали, мов хмари легенькі пливли над горами, безжурні їхні літа. І незчулися обоє, як стали дорослими.

Глянув Іван на Марічку одного погожого травневого дня, і відчув, що серце його виповнилося солодким передчуттям щастя. Те ж саме відчула й Марічка. Бачили те й батьки закоханих молодих і раділи, милуючись ставним, як олень, легінем і красною, мов ружа, дівчиною.

Та прочув про те велике кохання злий чарівник, який убарложився в глибокій печері на Чорногорі. І задумав той злий дух викрасти Марічку.

Того вечора, коли село гуляло на весіллі Йвана та Марічки, налетів чорний вихор, зірвав покрівлю з хати, І зникла в тому вихорі Марічка. Зникла, як і не було її!

Убитий горем Іван кинувся шукати свою кохану. Довго йшов він зворами, видираючись на найвищі скелі, спускаючись у глибокі печери, все гукав-кликав свою кохану Марічку.

Якогось дня дійшов леґінь до тієї печери, в якій жив злий чарівник. Голосом, сповненим туги і пристрасті, Іван гукнув:

— Марічко! Де ти, Марічко? Це я, твій Іванко, прийшов, щоб тебе визволити з неволі і відвести до рідної хати. Чуєш, Марічко?!

Почула Марічка той голос і кинулася бігти темними підземеллями. Сила її кохання була такою великою, що перед нею самі собою відчинялися важкі кам’яні двері. І ось вже двоє закоханих зустрілися і впали одне одному в обійми.

На їхнє нещастя саме на той час повернувся до своєї оселі злий чарівник. Побачивши Марічку в обіймах Івана, він закричав страшним голосом:

— Гей, ти, нікчемна людино! Хочеш забрати належне мені по праву сильнішого! Ти по смерть свою прийшов! То ж ставай на останній бій зі мною!

Вихопив Іван бартку з-за пояса і кинувся на свого кривдника.

Довго билися вони над глибоким урвищем. І невідомо ще, чим би скінчився той бій, коли б Іван, стоячи на самім краю урвища, не оглянувся на свою Марічку. Вона стояла бліда і перестрашена, всім серцем жадаючи перемоги своєму Іванкові над злим ворогом.

Та от коли Іванко глянув на Марічку, чарівник підступним ударом в спину збив його з високої кручі і зареготав злим сміхом, святкуючи перемогу.

Як побачила Марічка загибель свого Іванка, так і кинулась у безодню, лебедицею білою полетіла услід за коханим.

Упали вони на грунь якогось чоловіка, що жив на відлюдді далеко в горах. Упали на м’яку пшеницю, що саме починала колоситись. І сталося диво: тіла їхні зникли безслідно, а на тім місці виросла квітка, забарвлена у три кольори: білий, жовтий і синій.

 

Білий колір — то знак весільний, знак єднання двох закоханих; жовтий — знак розлуки, вічної розлуки з життям; синій — колір неба, під яким рости і цвісти цій квітці та розповідати людям про велике кохання.

Шумить зеленокоса нива. І в тому тихому шепоті, коли добре прислухатися, можна почути розмову двох закоханих. Та кажуть, що мову ту може зрозуміти лише той, хто носить у своєму серці жар кохання.


 

Фіалка триколірна. Ця невеличка однорічна рослина росте як звичайний бур’ян у посівах, здебільшого в озимині. Але трапляється вона також на узліссях, біля доріг, у ровах. Стебло її (заввишки 10–15 см) гіллясте, з ребристою поверхнею. Листя — дрібне, ланцетоподібне. П’ятипелюсткова квіткова чашечка забарвлена білим, жовтим та фіолетово-синім кольорами. На парових полях можна побачити так звану польову фіалку — тільки з білими та жовтими пелюстками, яка, однак, у народній медицині використовується як і триколірна, бо хімічний склад і морфологічні ознаки їх майже аналогічні. 

Фіалку триколірну на Україні звуть ще брат-та-сестра, братчики, зозульки, Іван-та-Марія, сирітки тощо.

Як лікарська рослина у народній медицині відома вона з глибокої давнини.

Для виготовлення ліків збирають всю надземну частину фіалки — стебло, листя, квіти, — яка містить глюкозид віоламін, алкалоїд віолін, сапоніни, рутин, винно-кам’яну та саліцилову кислоти, каротин, вітамін С.

Найчастіше фіалка триколірна застосовується як внутрішній засіб при хронічних захворюваннях шкіри, авітамінозах, мляво гранулюючих ранах, трофічних виразках, суглобовому ревматизмі, а також при подагрі. Здавна відома вона і як стимулятор розвитку дитячого організму та запобіжний засіб проти цинги.

У німецькій народній медицині настій фіалки (10–20 грамів трави на склянку окропу) вживають тричі на день при хворобах дихальних шляхів, коклюші, запорах, запаленнях сечового міхура, артеріосклерозі та ревматизмі. Дехто з вітчизняних медиків пропонує застосовувати цю рослину в суміші з іншими і для лікування лускатого лишаю (псоріазу). Для цього треба настояти в склянці окропу столову ложку суміші — трави фіалки і золототисячника по 20 грамів, трави дим’янки, пагінців солодко-гіркого пасльону, листя копитняку та трави багна по 10 грамів — і випити за три прийоми.

Фіалку триколірну заготовляють під час цвітіння, зрізавши стебло на невеликій відстані від поверхні землі. Сушать її у приміщеннях з достатньою вентиляцією або надворі в затінку, а зберігають у щільно закритих паперових коробках. Тривале зберігання (кілька років) не рекомендується, бо при цьому втрачається цінність трави як вітамінного препарату.

Живокіст

На замітку

Живокіст лікарський
Symphytum officinale L.

Інші назви: воловий язик, окопник, правокіст, жиловник.

Медоносна, харчова, лікарська, фарбувальна і кормова рослина.

Жив колись такий чоловік у горах, що мав два серця. Пішов він якось на полонину, щоб трохи сіна на зиму маржині накосити. З раннього ранку махав косою, а потім сів під смерекою полуднувати. Попоїв смачно і води напитися захотілося. Пішов той чоловік до потока, напився чистої джерельної води, сів і спочиває.

Аж раптом бачить — якась жінка вийшла з води і з букетом квітів прямує до нього. Не з їхнього села була, бо вже пізнав би. А такої в селі ніколи не бачив.

Глянула та жінка на нього й каже:

— Негоже живеться тобі на білім світі, бо маєш аж два серця.

— Таки маю, — каже чоловік, — але що вдію. Вже уродився таким.

— Ану відкрий рота, — наказала йому незнайома.

Відкрив чоловік рота, а вона йому в зуби квітів синіх та рожевих напхала. І в ту ж мить чоловік той обернувся у вовка.

— Будеш таким аж три місяці блукати, до того часу, поки з тебе не вирвуть лихі люди друге серце, — сказала жінка і зникла знов у ріці.

Не день і не два ходив чоловік вовком по лісах карпатських. Заліз якось поміж сторчаки і дуже ногу пробив. Як не старався, а вийняти той сторч ніяк не міг.

Уночі пішов на ту полонину, де колись, людиною будучи, сіно косив. Бачить — кошара овеча стоїть. Старий чабан ватру розклав, файку палить і кулешу з бринзою собі на вечерю рихтує.

Підійшов до нього той чоловік-вовк і поранену лапу простягає, очима вовчими благає, допомоги просить.

<… Продолжение »

Создать бесплатный сайт с uCoz